*** Актуальна інформація щодо прийому документів до 1-ого классу розміщена тут ***

Для тих учнів, які готуються до уроків

Автор: admin від Вчера, 14:56

 

Подумай, як будеш писати перевірну роботу на уроці

 

Написати твір-есе на одну із наступних тем

(тему обовязково запишіть на своїй картці посередині)

 

  • Одіссей достойний епітета «хитромудрий» 
  • Чому образи Одіссея та Пенелопи називають «вічними»? 
  • Як ви думаєте, чому деякі супутники Одіссея загинули, а він вижив і досягнув своєї мети?
  • Які ідеї, важливі для сьогодення, утверджуються у поемі Гомера «Одіссея»?

 

Данте Аліг’єрі. «Божественна комедія» (Аналіз поеми)

Автор: admin від Вчера, 14:50

ЗАПИШИ!

Історія написання. Поему «Комедія» Данте писав 14 років, розпочав писати в 1290 році, переробив у 1313 році, а закінчив 1321 року. Твір написаний на тосканському діалекті.

Назва твору. Данте назвав свою поему «комедією» за усталеними середньовічними канонами: так називали тоді твори, які починалися сумно (пекло), а закінчувалися щасливо (рай), а стиль не «високий», а «середній».

Згодом перший біограф Данте Джованні Боккаччо дав назву «Божественна комедія» «Divina Commedia». Слово «божественна» означає і високу оцінку твору, і те, що це «твір про Бога та його оточення». Під такою назвою — «Божественна комедія» — твір був опублікований у 1555 р. у Венеції.

Мова комедії — народна, «vulgare». Твір написаний італійською мовою, народною «vulgare», бо вона призначалася широкому загалу читачів, що могли й не володіти латиною.

Жанр. Ліро-епічна поема, в якій розповідь про зовнішні події переплітається з ліричними та філософськими роздумами автора. Написана у жанрі християнського видіння, вона водночас продовжує лінію античної літератури (в Аїді – царстві мертвих - вже «побували» Одіссей і Еней).

Тема «Божественної комедії» — зображення уявної мандрівки поета у потойбічний світ. Супутником Данте виступає римський поет Вергілій, пізніше Данте супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу.

Ідея відвернути людину від гріха і навести її до праведного життя. Врятувати людей від ганебного стану й привести їх до щастя». Письменник мріяв про духовне спасіння людини й усього світу. Мета поеми — звільнити людей від стану гріховності й привести на шлях блаженства, тобто висловлена морально-релігійна думка про звільнення від гріха як шлях до щастя.

Особливості сюжету. Основний сюжет твору складає подорож героя загробним світом. Поет уві сні (протягом Великоднього тижня 1300 року) мандрує по загробному християнському світу. Данте розповідає, що в середині життєвого шляху, тобто в 35 років, він заблукав у життєвому лісі. У супроводі Вергілія поет спочатку потрапляє до Пекла, потім — до Чистилища, до Раю його веде тінь Беатріче. У поемі автор спостерігає страждання грішників, вислуховує їхні пристрасні оповіді і розмовляє з ними («Пекло», «Чистилище»). В мандрівці по раю Данте змальовує блаженство праведників та красу Царства Небесного, яке постає перед ним у сліпучих променях божественного світла.

Композиція. «Божественна комедія» поділена на три частини: Пекло, Чистилище, Рай. А кожна частина — на 33 пісні. Всього в поемі 100 пісень:      1 (вступ) + 33 («Пекло») + 33 («Чистилище») + 33 («Рай»).

      Як математик Данте вичислив просторові параметри:        а) у «Пеклі» — 9 кіл;

 б) у «Чистилищі» — 2 передчистилища і 7 сходинок гори;               в) у «Раю» — 9-небесних сфер.

Концепція світу в «Божественній комедії»

Пекло. У Північній півкулі розташована глибока вирва Пекла, має вигляд воронки, яка утворилася внаслідок падіння Люцифера-ангела, що був вигнаний із раю.    Центр її — у середині Землі.     У дев’яти колах Пекла страждають душі грішників. Це всеосяжна картина людських вад і пороків.

Чистилище. У Південній півкулі розташована гора Чистилища, оточена з усіх боків океаном. Разом із Передчистилищем і Земним Раєм тут також дев’ять кіл.   У Передчистилищі очищуються душі померлих, не примирених із церквою, недбайливі, такі, що померли не своєю смертю.

Рай. Навколо Землі рухаються Сонце і планети. Вони також утворюють дев’ять кіл, на яких розташований небесний рай, де живуть у вічному блаженстві душі праведників.

 

Із нового підручника        ПРОЧИТАТИ!

 

  Алегоризм образів та епізодів. Письменник Данте зазначав, що його поему «Божественна комедія» потрібно тлумачити в чотирьох аспектах.

Перший аспект — буквальний, коли текст сприймається в прямому значенні.

Другий  аспект — алегоричний, коли за образами й ситуаціями приховано події зовнішнього світу.

Третій аспект — моральний, що передбачає опис переживань і пристрастей людської  душі, яка постійно знаходиться між добром і злом, життям  і смертю, Богом і дияволом. Четвертий аспект — анагогічний  (з давньогрецьк. такий, що підносить угору), тобто філософський.

Згідно з такою авторською концепцією, кожен  образ або епізод можна розуміти в різних смислах.       Данте поєднав у своєму творі реальних і вигаданих персонажів, біблійних героїв і персонажів античної міфології, історичних діячів і фантастичні образи. Усе це дало змогу створити широку панораму людського буття в соціально-історичному й морально-філософському  контекстах.

Письменник уперше в літературі показав реальну людину й реальне людство.

 

      Добро і  зло зображені автором не абстрактно-умовно, а на прикладах із реального життя та історії  світової культури. Водночас поет намагався осмислити сутність людини та світу з позиції  вічності та Космосу. Автор прагнув усвідомити, куди ж узагалі прямує людство й чи можна  змінити цей напрям, навернути людей на духовне вдосконалення та шлях до Бога.

 

ДЕВЯТЬ КРУГОВ АДА (По произведению Данте)

Автор: admin від Вчера, 14:47

По мнению Данте Алигьери, перед самым входом в ад можно встретить людей, которые провели скучную жизнь — не делали они ни зла, ни добра.

1 круг

Первый круг ада называется Лимб. Стражем его является Харон, который перевозит души усопших через реку Стикс. В первом круге ада мучения испытывают младенцы, которых не крестили, и добродетельные нехристиане. Они обречены на вечное страдание безмолвной скорбью. 

2 круг

Второй круг ада охраняет Минос — несговорчивый судья проклятых. Страстных любовников и прелюбодеев в этом круге ада наказывают кручением и истязанием бурей.

3 круг

Цербер — страж третьего круга, в котором обитают чревоугодники, обжоры и гурманы. Все они наказаны гниением и разложением под палящим солнцем и проливным дождём.

4 круг

Плутос властвует в четвёртом круге, куда попадают скупцы, жадины и расточительные личности, неспособные совершать разумные траты. Наказание им — вечный спор при столкновении друг с другом.

5 круг

Пятый круг представляет мрачное и угрюмое место, охраняемое сыном бога войны Ареса —Флегием. Чтобы попасть на пятый круг ада, нужно быть очень гневным, ленивым или унылым. Тогда наказанием будет вечная драка на болоте Стикс.

6 круг

Шестой круг — это Стены города Дита, охраняемого фуриями — сварливыми, жестокими и очень злыми женщинами. Глумятся они над еретиками и лжеучителями, наказание которым — вечное существование в виде призраков в раскалённых могилах.

7 круг

Седьмой круг ада, охраняемый Минотавром, — для тех, кто совершил насилие.

Круг разделён на три пояса:

Первый пояс носит название Флагетон. В него попадают совершившие насилие над своим ближним, над его материальными ценностями и достоянием. Это тираны, разбойники и грабители. Все они кипят во рву из раскалённой крови, а в тех, кто выныривает, стреляют кентавры.

Второй пояс — Лес самоубийц. В нём находятся самоубийцы, а также те, кто бессмысленно растрачивал своё состояние, — азартные игроки и моты. Транжир истязают гончие псы, а несчастных самоубийц рвут на клочки Гарпии.

Третий пояс — Горючие пески. Здесь пребывают богохульники, совершившие насилие над божествами, и содомиты. Наказанием служит пребывание в абсолютно бесплодной пустыне, небо которой капает на головы несчастных огненным дождём.

8 круг

Восьмой круг ада состоит из десяти рвов. Сам круг носит название Злые щели, или Злопазухи.

Стражем является Герион — великан с шестью руками, шестью ногами и крыльями. В Злых щелях несут свою нелёгкую судьбу обманщики.

Первый ров наполнен обольстителями и сводниками. Все они идут двумя колоннами навстречу друг другу, при этом их постоянно истязают бесы-погонщики.

Во втором томятся льстецы. Их наказанием являются зловонные испражнения, в которых любители лести погрязли навеки.

Третий ров занят высокопоставленными духовными лицами, которые торговали должностями церкви. Наказанием для них служит заточение туловища в скалу, головою вниз, по ступням струится раскалённая лава. 

Четвёртый ров до краёв заполнен звездочётами, колдуньями, гадателями и прорицателями. Их головы вывернуты на пол-оборота (в сторону спины).

В пятом находятся взяточники, которых бесы варят в смоле, а тех, кто высунется, — протыкают баграми.

Шестой ров заполнен закованными в свинцовые мантии лицемерами.

В седьмом находятся воры, с которыми совокупляются земные гады: пауки, змеи, лягушки и так далее.

В восьмой ров попадают лукавые советчики, души которых горят в адском огне.

Девятый ров служит пристанищем для зачинщиков раздора. Они подвергаются вечным пыткам — потрошениям.

В десятый ров попадают лжесвидетели и фальшивомонетчики. Лжесвидетели бегают, обуреваемые яростью, и кусают всех, кого встретят. Фальшивомонетчики изуродованы водянкой и умирают от постоянной жажды.

9 круг

Девятый круг ада — это Ледяное озеро Коцит. Этот круг охраняют суровые стражи-гиганты по имени Эфиальт, сын Геи и Посейдона — Антей, полубык, полузмея — Бриарей и Люцифер — стражник дороги к чистилищу.   

В этом круге томятся Иуда, Брут и Кассий. Кроме них, также попасть в этот круг обречены предатели — родины, родных людей, близких, друзей. Все они вмёрзли в лёд по шею и испытывают вечные муки холодом.

ДЕВЯТЬ КРУГОВ АДА   (По произведению Данте)

Данте изображён держащим копию «Божественной комедии» рядом со входом в Ад, семью террасами Горы Чистилища, городом Флоренция и сферами Неба вверху на фреске Доменико ди Микелино.

 

Харон — в греческой мифологии перевозчик душ умерших через реку Стикс (Ахерон). Сын Эреба и Нюкты.

Минос — у Данте демон со змеиным хвостом, обвивающим новоприбывшую душу и указывающим круг ада, в который предстоит душе спуститься.

Цербер — в греческой мифологии порождение Тифона и Ехидны, трёхголовый пёс, у которого из пастей течёт ядовитая смесь. Охраняет выход из царства мёртвых Аида, не позволяя умершим возвращаться в мир живых. Существо было побеждено Гераклом в одном из его подвигов.

Плутос — звероподобный демон, охраняющий доступ в четвёртый круг Ада, где казнятся скупцы и расточители.

Флегий — в древнегреческой мифологии сын Ареса — бога войны — и Хрисы. Флегий сжёг храм бога Аполлона и в наказание за это был умерщвлён его стрелами. В подземном царстве был осуждён на вечную казнь — сидеть под скалой, готовой каждую минуту обрушиться. 

ДАНТЕ. «Божественна комедія» (скорочено)

Автор: admin від 19-09-2018, 15:48

«Божественна комедія» короткий зміст частин — Пекло, Чистилище, Рай ви зможете прочитати в цій статті.

         «Божественна комедія»           Пекло     (скорочено)

На півдорозі житті я — Данте— заблукав у дрімучому лісі. Страшно, кругом дикі звірі — алегорії вад; дітися нікуди. І тут є привид, що виявився тінню улюбленого мною давньоримського поета Вергілія. Прошу його про допомогу. Він обіцяє відвести мене звідси у мандри по загробному світу, з тим щоб я побачив Пекло, Чистилище і Рай. Я готовий слідувати за ним.     Так, але під силу мені така мандрівка? Я злякався і завагався. Вергілій докорив мене, розповівши, що сама Беатріче (моя покійна кохана) зійшла до нього з Раю в Пекло і просила бути моїм провідником у мандрівках по загробному світу. Якщо так, то не можна вагатися, потрібна рішучість. Веди мене, мій вчитель і наставник!

Над входом в Пекло напис, що віднімає всяку надію у вхідних. Ми увійшли. Тут, прямо за входом, стогнуть жалюгідні душі, що не творили за життя ні добра, ні зла. Далі річка Ахеронт. Через неї лютий Харон перевозить на човні мерців. Нам — з ними. «Але ти ж не мрець!» — Гнівно кричить мені Харон. Вергілій приборкав його. Попливли. Здалеку чути гуркіт, дме вітер, блиснуло полум’я. Я зомлів …

Перше коло Ада — Лімб. Тут нудяться душі нехрещених немовлят і славних язичників — войовників, мудреців, поетів (в їх числі і Вергілій). Вони не мучаться, а лише сумують, що їм як нехристиянам немає місця в Раю. Ми з Вергілієм примкнули до великих поетів давнини, перший з яких Гомер. Статечно йшли і говорили про неземне.           У спуску до другого кола підземного царства демон Мінос визначає, якого грішника в яке місце Ада слід скинути. На мене він відреагував так само, як Харон, і Вергілій так само його приборкав. Ми побачили що буря пекельним вихором заберає душі тих, хто мав жагу до фізичної любові (Клеопатра, Олена Прекрасна та ін.). Серед них Франческа, і тут нерозлучна зі своїм коханцем. Безмірна взаємна пристрасть привела їх до трагічної загибелі. Глибоко співчуваючи їм, я знову зомлів.

У колі третьому лютує звіроподібний пес Цербер. Загавкав було на нас, але Вергілій приборкав і його. Тут валяються в багнюці, під важкою зливою, душі грішників, що переїдали. Серед них мій земляк, флорентієць Чакко. Ми розговорилися про долі рідного міста. Чакко попросив мене нагадати про нього живим людям, коли повернуся на землю.            Демон, що охороняє четверте коло, де страчують марнотратників і скупих (серед останніх багато духовних осіб — папи, кардинали), — Плутос. Вергілію теж довелося його осадити, щоб відв’язався. З четвертого спустилися в п’яте коло, де мучаться гнівні і ледачі, які загрузли в болотах Стігійскої низини. Підійшли до якоїсь вежі.              Це ціла фортеця, навколо неї велика водойма, в лодці — весляр, демон Флегий. Після чергової сварки сіли до нього, пливемо. Якийсь грішник спробував вчепитися за борт, я його вилаяв, а Вергілій штовхнув. Перед нами пекельне місто Дит. Всяка мертва нечисть заважає нам в нього увійти. Вергілій, залишивши мене (ох, страшно одному!), пішов дізнатися, в чому справа, повернувся заклопотаний, але з добрими новинами.              А тут ще й пекельні фурії перед нами постали, погрожуючи. Виручив  небесний посланник, що раптово з’явився, і приборкав їх злість. Ми увійшли в Дит. Скрізь охоплені полум’ям гробниці, з яких лунають стогони єретиків. По вузькій дорозі пробираємося між гробницями.                   З однієї гробниці раптом виросла могутня фігура. Це Фаріната, мої предки були його політичними супротивниками. У мені, почувши мою бесіду з Вергілієм, він вгадав по говору земляка. Гордій, здавалося, він зневажає всю безодню Ада. Ми засперечалися з ним, а тут із сусідньої гробниці висунулася ще одна голова: так це ж батько мого друга Гвідо! Йому привиділося, що я мрець і що син його теж помер, і він у розпачі впав ниць. Фаріната, заспокой його; живий Гвідо!           Поблизу спуску з шостого кола в сьомий, над могилою тата-єретика Анастасія, Вергілій пояснив мені роботу інших трьох кіл Ада, що звужуються донизу (до центру землі), і які гріхи в якому поясі якого кола караються.            Сьоме коло стиснуте горами і охороняється демоном-полубиком Мінотавром, грізно заревівшим на нас. Вергілій гримнув на нього, і ми поспішили відійти подалі. Побачили киплячий кров’ю потік, в якому варяться тирани і розбійники, а з берега в них кентаври стріляють з луків. Кентавр Несс став нашим провідником, розповів про страчених гвалтівників і допоміг перейти киплячу річку вбрід.

 

Кругом колючі зарості без зелені. Я зламав якусь гілку, а з неї заструмувала чорна кров, і стовбур застогнав. Виявляється, ці кущі — душі самовбивць (гвалтівників над власною плоттю). Їх клюють пекельні птиці Гарпії, топчуть мерці, що повз біжать, завдаючи їм нестерпний біль. Один розтоптаний кущ попросив мене зібрати зламані сучки і повернути їх йому. З’ясувалося, що нещасний — мій земляк. Я виконав його прохання, і ми пішли далі. Бачимо — пісок, на нього зверху злітають пластівці вогню, спалюючи грішників, які кричать і стогнуть — всі, крім одного: той лежить мовчки. Хто це? Цар Капаней, гордий і похмурий безбожник, убитий богами за свою норовистість. Він і зараз вірний собі: або мовчить, або гучно кляне богів. «Ти сам собі мучитель!» — Перекричав його Вергілій …

А ось назустріч нам, обпалені вогнем, рухаються душі нових грішників. Серед них я насилу впізнав мого високоповажного вчителя Брунетто Латини. Він серед тих, хто винен у схильності до одностатевого кохання. Ми розговорилися. Брунетті передбачив, що в світі живих чекає мене слава, але будуть і тяготи, перед якими потрібно встояти. Учитель заповідав мені берегти його головний твір, в якому він живий, — «Скарб».             І ще троє грішників (гріх — той самий) танцюють у вогні. Всі флорентійці, колишні шановні громадяни. Я поговорив з ними про безталання нашого рідного міста. Вони просили передати живим землякам, що я бачив їх. Потім Вергілій повів мене до глибокого провалу у восьме коло. Нас спустить туди пекельний звір. Він уже лізе до нас звідти.             Це строкатий хвостатий Геріон. Поки він готується до спуску, є ще час подивитися на останніх мучеників сьомого кола — лихварів, мающихся у вихорі палаючої пилу. З їх ший звисають різнокольорові гаманці з різними гербами. Розмовляти я з ними не став. В дорогу! Сідаємо з Вергілієм верхи на Геріона і — о жах! — плавно летимо в провал, до нових мук. Спустилися. Геріон негайно ж полетів.            Восьме коло розділено на десять ровів, званих Злопазухами. У першому рові страчуються звідники і спокусники жінок, у другому — підлабузники. Звідників по-звірячому бичують рогаті біси, підлабузники сидять в рідкій масі сморідного калу — сморід нестерпний. До речі, одна повія покарана тут не за те, що чинила розпусту, а за те, що лестила коханцеві, кажучи, що їй добре з ним.            Наступний рів (третя пазуха) викладений каменем, майорить круглими дірками, з яких стирчать палаючі ноги високопоставлених духовних осіб, які торгували церковними посадами. Голови ж і тулуба їх затиснуті свердловинами кам’яної стіни. Їх наступники, коли помруть, будуть так само на їх місці дригати палаючими ногами, повністю усунувшись в камінь своїх попередників. Так пояснив мені папа Орсіні, спочатку прийнявши мене за свого наступника.             У четвертій пазусі мучаться віщуни, звіздарі, чаклунки. У них скручені шиї так, що, ридаючи, вони зрошують собі сльозами не груди, а зад. Я і сам заплакав, побачивши таке знущання над людьми, а Вергілій присоромив мене; гріх жаліти грішників! Але і він зі співчуттям розповів мені про свою землячку, віщунку Манто, ім’ям якої була названа Мантуя — батьківщина мого славного наставника.

П’ятий рів залитий киплячою смолою, в яку чорти Злохвати, чорні, крилаті, кидають хабарників і стежать, щоб ті не висовувалися, а то спіймають грішника гаками і оброблять найжорстокішим чином. У чортів клички: Злохвост, Косокрилий та ін. Частину подальшого шляху нам доведеться пройти в їхній страшній компанії. Вони кривляються, показують язики, їхній шеф справив задом оглушливий непристойний звук. Такого я ще не чув! Ми йдемо з ними уздовж канави, грішники пірнають в смолу — ховаються, а один забарився, і його тут же витягли гаками, збираючись терзати, але дозволили перш нам поговорити з ним. Бідолаха хитрістю приспав пильність Злохватов і пірнув назад — зловити його не встигли. Роздратовані чорти побилися між собою, двоє звалилися в смолу. У метушні ми поспішили вийти, але не тут-то було! Вони летять за нами. Вергілій, підхопивши мене, ледве-ледве встиг перебігти в шосту пазуху, де вони не господарі. Тут лицеміри знемагають під вагою свинцевого позолоченого одягу. А ось розп’ятий (прибитий до землі колами) іудейський первосвященик, який наполягав на страті Христа. Його топчуть ногами лицеміри.                                Важкий був перехід: скелястим шляхом — в сьому пазуху. Тут живуть злодії, яких кусають жахливі отруйні змії. Від цих укусів вони розсипаються на порох, але тут же відновлюються у своєму обличчі. Серед них Ванни Фуччи, він обікрав ризницю і звалив провину на іншого. Людина груба й богохульна: Бога послав геть, звівши догори дві дулі. Тут же на нього накинулися змії (люблю їх за це). Потім я спостерігав, як якийсь змій зливався воєдино з одним із злодіїв, після чого прийняв його вигляд і встав на ноги, а злодій поповз, ставши гадом . Чудеса! Таких метаморфоз не знайдете і в Овідія.

Співай, Флоренція: ці злодії — твоє поріддя! Соромно … А у восьмому рові живуть підступні порадники. Серед них Улісс (Одіссей), його душа заточена в полум’я, здатне говорити! Так, ми почули розповідь Улісса про його загибель: спраглий пізнати невідоме, він поплив зі жменькою сміливців на інший кінець світу, зазнав аварію корабля і разом з друзями потонув далеко від жилого людьми світу.    Інше полум’я, що також говорило — була прихована душа лукавого порадника, що так і не назвав себе по імені , він розповів мені про свій гріх: цей порадник допоміг римському папі в одній неправедній справі — розраховуючи на те, що папа відпустить йому його гріх. До простодушного грішника небеса терпиміше, ніж до тих, хто сподівається врятуватися покаянням. Ми перейшли в дев’ятий рів, де страчують сіячів смути.           Ось вони, організатори кривавих чвар і релігійних смут. Диявол калічить їх важким мечем, відсікає носи і вуха, дробить черепа. Тут і Магомет, і який спонукав Цезаря до громадянської війни Куріон, і обезголовлений воїн-трубадур Бертран де Борн (голову в руці несе, як ліхтар, а та вигукує: «Горе!»).             Далі я зустрів мого родича, сердитого на мене за те, що його насильницька смерть залишилася невідплаченою. Потім ми перейшли в десятий рів, де алхіміки маються вічною сверблячкою. Один з них був спалений за те, що жартома хвалився, ніби вміє літати, — став жертвою доносу. У Пекло ж потрапив не за це, а як алхімік. Тут же страчуються ті, хто видавав себе за інших людей, фальшивомонетники і взагалі брехуни. Двоє з них побилися між собою і потім довго лаялися (майстер Адам, що домішував мідь в золоті монети, і стародавній грек Синон, який обдурив троянців). Вергілій дорікнув мені за цікавість, з якою я слухав їх.            Наша подорож по Злопазухам закінчується. Ми підійшли до криниці, що вела з восьмого кола Ада в дев’ятий. Там стоять стародавні гіганти, титани. У їх числі Немврод, він злобно крикнув нам щось на незрозумілій мові, та Антей, який на прохання Вергілія спустив на своїй величезній долоні нас на дно колодязя, а сам тут же випростався.

Отже, ми на дні всесвіту, поблизу центру земної кулі. Перед нами крижане озеро, в нього вмерзли ті, хто зрадив своїх рідних. Одного я випадково зачепив ногою по голові, той закричав, а себе назвати відмовився. Тоді я вчепився йому в волосся, а тут хтось гукнув його на ім’я. Негідник, тепер я знаю, хто ти, і розповім про тебе людям! А він: «Бреши, що хочеш, про мене і про інших!» А ось крижана яма, в ній один мрець гризе череп іншому. Питаю: за що? Відірвавшись від своєї жертви, він відповів мені. Він, граф Уголіно, мстить зрадившого його колишньому однодумцю, архієпископу Руджєрі, який заставив його і його дітей голодати, заточивши їх у Пізанську вежу. Нестерпні були їхні страждання, діти вмирали на очах батька, він помер останнім. Ганьба Пізі! Йдемо далі. А це хто перед нами? Альбериго? Але він же, наскільки я знаю, не вмирав, то як же опинився в Аду? Буває й таке: тіло лиходія ще живе, а душа вже в пеклі.                  У центрі землі вмерз в лід володар Ада Люцифер, повалений з небес і продовбавши в падінні безодню пекла, спотворений, триликий. З першої його пащі стирчить Іуда, з другої Брут, з третьої Кассій. Він жує їх і терзає кігтями. Гірше за всіх доводиться самому мерзенному зраднику — Іуді. Від Люцифера тягнеться свердловина, ведуча до поверхні протилежного земної півкулі. Ми протиснулися до неї, піднялися на поверхню і побачили зірки.

                            «Божественна комедія» Чистилище (короткий зміст)

Так допоможуть мені Музи оспівати друге царство! Його страж старець Катон зустрів нас непривітно: хто такі? як сміли з’явитися сюди? Вергілій пояснив і, бажаючи умилостивити Катона, тепло відгукнувся про його дружину Марцию. При чому тут Марция? Пройдіть до берега моря, вмитися треба! Ми пішли. Ось вона, морська далечінь. А в прибережних травах — рясна роса. Нею Вергілій змив з мого обличчя кіптяву покинутого Ада.               З морської далечі до нас пливе керований ангелом човен. У ньому душі покійних, яким пощастило не потрапити в Пекло. Причалили, зійшли на берег, і ангел поплив. Тіні прибулих стовпилися навколо нас, і в одній я дізнався свого друга, співака Козеллу. Хотів обійняти його, але ж тінь безтілесна — обняв самого себе. Козелла на моє прохання заспівав про любов, всі заслухались, але тут з’явився Катон, на всіх накричав (не ділом зайнялися!), і ми заспішили до гори Чистилища.

Вергілій був незадоволений собою: дав привід накричати на себе … Тепер нам потрібно розвідати майбутню дорогу. Подивимося, куди рушать прибулі тіні. А вони самі щойно помітили, що я не тінь: не пропускаю крізь себе світло. Здивувалися. Вергілій все їм пояснив. «Ідіть з нами», — запросили вони.

Отже, поспішаємо до підніжжя чистилищної гори. Але чи всі поспішають, чи всім так вже не терпиться? Он при великому камені розташувалася група тіней, що не дуже квапляться до сходження нагору:

мовляв, встигну; лізь той, кому кортить. Серед цих лінивців я дізнався свого приятеля Белаква. Приємно бачити, що він, і за життя ворог всякого поспіху, вірний собі.                  У передгір’ях Чистилища мені довелося спілкуватися з тінями жертв насильницької смерті. Багато з них були неабиякими грішниками, але, прощаючись з життям, встигли щиро покаятися і тому не потрапили в Пекло. То-то досада для диявола, який втратив здобич! Він, втім, знайшов як відігратися: не знайшовши влади над душею загиблого грішника, поглумився над його вбитим тілом.               Неподалік від усього цього ми побачили величну тінь Сорделло. Він і Вергілій, дізнавшись один в одному поетів-земляків (мантуанців), братськи обнялися. Ось приклад тобі, Італія, брудний бордель, де геть порвані узи братерства! Особливо ти, моя Флоренція, хороша, нічого не скажеш … Прокинься, подивися на себе …          Сорделло згоден бути нашим провідником до Чистилища. Це для нього велика честь — допомогти високоповажному Вергілію. Статечно розмовляючи, ми підійшли до квітучої ароматної долини, де, готуючись до нічлігу, розташувалися тіні високопоставлених осіб — європейських государів. Ми здалеку спостерігали за ними, слухаючи їх згожий спів.                 Настав вечірній час, коли бажання тягнуть тих, хто вже відплив, назад, до коханих, і згадуєш гірку мить прощання; коли володіє печаль пилігримом і чує він, як передзвін далекий ридає про день, що вже не повернеш … У долину відпочинку земних володарів заповз був підступний змій спокуси, але ангели вигнали його.              Я приліг на траву, заснув і уві сні був перенесений до брами Чистилища. Охороняв її ангел і він сім разів написав на моєму лобі одну і ту ж літеру — першу в слові «гріх» (сім смертних гріхів; ці букви будуть по черзі стерті з мого чола в міру сходження на гору Чистилища). Ми увійшли у друге царство потойбічного життя, ворота закрилися за нами.                    Почалося сходження. Ми в першому колі Чистилища, де спокутують свій гріх зверхники. В сором гордині тут споруджені статуї, що втілюють ідею високого подвигу — смирення. А ось і тіні зверхників, що очищаються : за життя непохитні, тут вони в покарання за свій гріх гнуться під вагою навалених на них кам’яних брил.               «Отче наш …» — цю молитву співали зігнуті зверхники. Серед них — художник-мініатюрист Одеріз, що за життя хвалився своєю гучною славою. Тепер, каже, усвідомив, що хизуватися нічим: всі рівні перед обличчям смерті — і старець, і немовля, що тільки-но пробелькотіло «ням-ням» , а слава приходить і йде. Чим раніше це зрозумієш і знайдеш у собі сили приборкати свою гординю, змиритися, — тим краще.                Під ногами у нас барельєфи з відображеними сюжетами покараної гордині: скинутих з небес Люцифера і Бріарея, царя Саула, Олоферн та інші. Закінчується наше перебування в першому колі. Ангел, що з’явився, стер з мого чола одну з семи літер — на знак того, що гріх гордині мною подоланий. Вергілій посміхнувся мені.

Піднялися до другого кола. Тут заздрісники, вони тимчасово засліплені, їхні колишні «завидющі» очі нічого не бачать. Ось жінка, що через заздрощі бажала зла своїм землякам і раділа їхньої невдачі … У цьому колі я після смерті буду очищатися недовго, бо рідко і мало кому заздрив. Зате в пройденому колі — напевно, довго.              Ось вони, засліплені грішники, чию кров колись спалювала заздрість. У тиші громоподібно прозвучали слова першого заздрісника — Каїна: «Мене вб’є той, хто зустріне!» У страху я припав до Вергілія, і мудрий вождь сказав мені гіркі слова про те, що вище вічне світло недоступне заздрісникам, які захоплені земними принадами.                 Минули друге коло. Знову нам явився ангел, і ось на моєму лобі залишилися лише п’ять букв, від яких належить позбутися надалі. Ми в третьому колі. Перед нашими поглядами пронеслося жорстоке бачення людської люті (натовп забив камінням лагідного юнака). У цьому колі очищаються одержимі гнівом.                 Навіть у пітьмі Ада не було такої чорної імли, як у цьому колі, де упокорюється лють гнівних. Один з них, ломбардец Марко, розговорився зі мною і висловив думку про те, що не можна все, що відбувається на світі розуміти як наслідок діяльності вищих небесних сил: це означало б заперечувати свободу людської волі і знімати з людини відповідальність за скоєне їм.                Читач, тобі траплялося бродити в горах туманним вечером, коли і сонця майже не видно? Ось так і ми … Я відчув дотик ангельського крила до мого чола — стерта ще одна буква. Ми піднялися в коло четверте, що освітлювалось останнім променем заходу. Тут очищаються ледачі, чия любов до блага була повільною.            Ледачі тут повинні стрімко бігати, не допускаючи ніякого потурання своєму прижиттєвому гріху. Нехай надихаються прикладами пресвятої діви Марії, якій доводилося, як відомо, поспішати, або Цезарь з його разючою спритністю. Пробігли повз нас, зникли. Спати хочеться. Сплю і бачу сон …

Приснилася огидна баба, що на моїх очах перетворилася на красуню, яка тут же була посоромлена і знову перетворена на ще гіршу потвору (ось вона, уявна привабливість пороку!). Зникла ще одна буква з мого чола: я, значить, переміг такий порок, як лінь. Піднімаємося в коло п’яте — до скнар і марнотратників.

Скупість, жадібність, жадібність до золота — огидні вади. Розплавлене золото колись влили в глотку одному одержимому жадібністю: пий на здоров’я! Мені незатишно в оточенні скупих, а тут ще трапився землетрус. Чому? За своїм неуцтвом не знаю …                         Виявилося, трясіння гори викликано радістю з приводу того, що одна з душ очистилася і готова до сходження: це римський поет Стацій, шанувальник Вергілія, зраділий тому, що відтепер буде супроводжувати нас в дорозі до чистилищної вершині.                   З мого чола стерта ще одна буква, що позначала гріх скупості. До речі, хіба Стацій, що томився в п’ятому колі, був скупий? Навпаки, марнотратний, але ці дві крайності караються сукупно. Тепер ми в колі шостому, де очищаються ненажери. Тут нехудо б пам’ятати про те, що християнським подвижникам не була властива обжерливість.                   Колишнім ненажерам судилися муки голоду: охляли, шкіра та кістки. Серед них я виявив свого покійного друга і земляка Форезе. Поговорили про своє, посварили Флоренцію, Форезе осудливо відгукнувся про розпусних дам цього міста. Я розповів приятелеві про Вергілія і про свої надії побачити в потойбічному світі улюблену мою Беатріче.

З одним із ненажер, колишнім поетом старої школи, у мене сталася розмова про літературу. Він визнав, що мої однодумці, прихильники «нового солодкого стилю», досягли в любовній поезії набагато більшого, ніж сам він і близькі до нього майстри. Тим часом стерта передостання літера з мого чола, і мені відкритий шлях у вище, сьоме коло Чистилища.                  А я все згадую худих, голодних ненажер: як це вони так охляли? Адже це тіні, а не тіла, їм і голодуватито не пристало б. Вергілій пояснив: тіні, хоч і безтілесні, але повністю повторюють обриси тіла . Тут же, в сьомому колі, очищаються вогнем коханці. Вони горять, співають і прославляют приклади стриманості і цнотливості.

Охоплені полум’ям коханці розділилися на дві групи: вдавалися до одностатевої любові і ті, що не знали межі в двостатевих зляганнях. Серед останніх — поети Гвідо Гвініцеллі і провансалець Арнальд, вишукано вітав нас на своєму діалекті.                 А тепер нам самим треба пройти крізь стіну вогню. Я злякався, але мій наставник сказав, що це шлях до Беатріче (до Земного Раю, розташованому на вершині чистилищної гори). І ось ми втрьох (Стацій з нами) йдемо через полум’я. Пройшли, йдемо далі, вечоріє, зупинилися на відпочинок, я поспав; а коли прокинувся, Вергілій звернувся до мене з останнім словом напуття і схвалення. Все, відтепер він замовкне …               Ми в земному раю, у квітучому, співочому  гаю. Я побачив прекрасну донну, що співає і збирає квіти. Вона розповіла, що тут був золотий вік, дотримувалися невинність, але потім, серед цих квітів і плодів, було погублено в гріху щастя перших людей. Почувши таке, я подивився на Вергилія і Стація: обидва блаженно посміхалися.

О Єво! Тут було так добре, ти ж все погубила своєю примхою! Повз нас пливуть живі вогні, під ними простують праведні старці в білосніжних шатах, увінчані трояндами і ліліями, танцюють чудові красуні. Я не міг надивитися на цю дивну картину. І раптом я побачив її — ту, яку люблю. Вражений, я зробив мимовільний рух, як би прагнучи притиснутися до Вергілія. Але він зник, мій батько і рятівник! Я заридав. «Данте, Вергілій не повернеться. Але плакати тобі доведеться не по ньому. Придивіться до мене, це я, Беатріче! А ти як потрапив сюди? »- Гнівно запитала вона. Тут якийсь голос запитав її, чому вона так строга до мене. Відповіла, що я, спокушений  приманкою насолод, був невірний їй після її смерті. Визнаю я свою провину? О так, мене душать сльози сорому і каяття, я опустив голову. «Підніми бороду!» — Різко сказала вона, не звелівши відводити від неї очі. Я зомлів, а прокинувся зануреним в Літу — річку, яка дарує забуття скоєних гріхів. Беатріче, поглянь же тепер на того, хто так відданий тобі і так прагнув до тебе. Після десятирічної розлуки я дивився їй в очі, і зір мій на час потьмянів від її сліпучого блиску. Прозрівши, я побачив багато прекрасного в Земній Раю, але раптом на зміну всього цього прийшли жорстокі бачення: чудовиська, про ганьбу святині, розпуста.

Беатріче глибоко сумувала, розуміючи, скільки поганого криється — в цих видіннях, що явились нам, але висловила впевненість у тому, що сили добра в кінцевому рахунку переможуть зло. Ми підійшли до річки Евноє, випивши з якої зміцнюєш пам’ять про скоєне тобою добро. Я і Стацій обмились в цій річці. Ковток її найсолодшої води влив в мене нові сили. Тепер я чистий і гідний піднятися на зірки.

«Божественна комедія» Рай скорочено

З Земного Раю ми з Беатріче удвох полетимо в Небесний, в недоступні розумінню смертні висоти. Я й не помітив, як злетіли, споглянули на сонце. Невже я, залишаючись живим, здатний на це? Втім, Беатріче цьому не здивувалася: людина, що очистилася духовно, не обтяжена гріхами і її дух легше ефіру.

Друзі, давайте тут розлучимося — не читайте далі: пропадете в безмежності незбагненного! Але якщо ви невгамовн прагнете духовної їжі — тоді вперед, за мною! Ми в першому небі Раю — у небі Місяця, яку Беатріче назвала першою зіркою; занурилися в її надра, хоча і важко уявити собі силу, здатну вмістити одне замкнуте тіло (яким я є), в інше замкнуте тіло (в Місяць).           У надрах Місяця нам зустрілися душі черниць, викрадених з монастирів і насильно виданих заміж. Не з власної вини, але вони не дотримали даного при постригу обітниці невинності, і тому їм недоступні більш високі небеса. Шкодують про це? О ні! Жаліти означало б не погоджуватися з вищою праведною волею.               А все-таки дивуюся: чому ж вони винні, скоряючись насильству? Чому їм не піднятися вище сфери Місяця? Звинувачувати треба не жертву, а насильника! Але Беатріче пояснила, що і жертва несе відому відповідальність за вчинене над нею насильство, якщо, чинячи опір, не виявила героїчної стійкості.             Невиконання обітниці, стверджує Беатріче, практично непоправне добрими справами (дуже вже багато треба їх зробити, спокутуючи провину). Ми полетіли на друге небо Раю — до Меркурія. Тут мешкають душі честолюбних праведників. Це вже не тіні на відміну від попередніх мешканців загробного світу, а світила: сяють і випромінюють. Один з них спалахнув особливо яскраво, радіючи спілкуванню зі мною. Виявилося, це римський імператор, законодавець Юстиніан. Він усвідомлює, що перебування у сфері Меркурія (і не вище) — межа для нього, бо честолюбці, роблячи добрі справи заради власної слави (тобто люблячи перш за все себе), упускали промінь істинної любові до божества.                    Світло Юстиніана злилося з хороводом вогнів — інших праведних душ. Я задумався, і хід моїх думок привів мене до питання: навіщо Богу-Отцю було жертвувати сином? Можна ж було просто так, верховною волею, пробачити людям гріх Адама! Беатріче пояснила: вища справедливість вимагала, щоб людство саме спокутувати свою провину. Воно на це нездатне, і довелося запліднити земну жінку, щоб син (Христос), поєднавши в собі людське з божеськими, зміг це зробити.                       Ми перелетіли на третє небо — до Венери, де розкошують душі велелюбних, сяючі у вогненних надрах цієї зірки. Один з цих духів-світил — угорський король Карл Мартелл, який, заговоривши зі мною, висловив думку, що людина може реалізувати свої здібності, лише діючи на терені, що відповідає потребам його натури: погано, якщо природжений воїн стане священиком …                  Солодке сяйво інших велелюбних душ. Скільки тут блаженного світла, небесного сміху! А внизу (в Аду) безрадісно і похмуро густіли тіні … Один з світил заговорив зі мною (трубадур Фольк) — засудив церковну владу, самокорисливих пап і кардиналів. Флоренція — місто диявола. Але нічого, вірить він, скоро стане краще.                         Четверта зірка — Сонце, житло мудреців. Ось сяє дух великого богослова Фоми Аквінського. Він радісно привітав мене, показав мені інших мудреців. Їх згожий спів нагадав мені церковний благовіст.               Фома розповів мені про Франциска Ассизького — другої (після Христа) дружині Злиденності. Це за його прикладом ченці, в тому числі його найближчі учні, стали ходити босими. Він прожив святе життя і помер — голий чоловік на голій землі — в лоні Злиденності.          Не тільки я, а й світила — духи мудреців — слухали промову Фоми, припинивши співати і кружляти в танці. Потім слово взяв францисканець Бонавентура. У відповідь на хвалу своєму вчителеві, віддану доминиканцем Фомою, він прославив вчителя Фоми — Домініка, хлібороба і слугу Христового. Хто тепер продовжив його справу? Гідних немає.       І знову слово взяв Фома. Він міркує про великі достоїнства царя Соломона: той попросив собі у Бога розуму, мудрості — не для вирішення богословських питань, а щоб розумно правити народом, тобто царської мудрості, яка і була йому дарована. Люди, не судіть один про одного поспішно! Цей зайнятий доброю справою, той — злим, але раптом перший впаде, а другий повстане?                Що буде з мешканцями Сонця в судний день, коли духи знайдуть плоть? Вони настільки яскраві і духовні, що важко уявити їх матеріалізованими. Закінчено наше перебування тут, ми прилетіли до п’ятого неба — на Марс, де блискучі духи войовників за віру розташувалися у формі хреста і звучить солодкий гімн.                Один зі світил, що утворюють цей чудовий хрест, не виходячи за його межі, подвиг донизу, ближче до мене. Це дух мого доблесного прапрадіда, воїна Каччагвіди. Привітав мене і хвалив той славний час, в який він жив на землі і яке — на жаль! — минуло, змінившись гіршим часом.

Я пишаюся своїм предком, своїм походженням (виявляється, не тільки на суєтній землі можна переживати таке відчуття, але і в Раю!). Каччагвіда розповів мені про себе і про своїх предків, які народилися у Флоренції, чий герб — біла лілія — нині забарвлений кров’ю.              Я хочу дізнатися у нього, ясновидця, про свою подальшу долю. Що мене чекає попереду? Він відповів, що я буду вигнаний з Флоренції, в безрадісних поневіряннях пізнаю гіркоту чужого хліба і крутизну чужих сходів. До моєї честі, я не буду приятелювати з нечистими політичними угрупованнями, але сам собі стану партією. Наприкінці ж противники мої будуть осоромлені, а мене чекає тріумф.     Каччагвіда і Беатріче підбадьорили мене. Закінчено перебування на Марсі. Тепер — з п’ятого неба на шосте, з червоного Марса на білий Юпітер, де витають душі справедливих. Їх світила складаються в літери, в букви — спочатку в заклик до справедливості, а потім у фігуру орла, символ правосудної імперської влади, невідомої, грішної, страждаючої землі, але затвердженої на небесах.             Цей величний орел вступив зі мною в розмову. Він називає себе «я», а мені чується «ми» (справедлива влада колегіальна!). Йому зрозуміло те, що сам я ніяк не можу зрозуміти: чому Рай відкритий тільки для християн? Чим же поганий доброчесний індус, що зовсім не знає Христа? Так і не зрозумію. А й то правда, — визнає орел, — що дурний християнин гірше славного перса або ефіопа.                Орел втілює ідею справедливості, і у нього не кігті і не дзьоб головний, а всевидяче око, складене з найбільш гідних світил-духів. Зіниця — душа царя і псалмоспівця Давида, в віях сяють душі дохристиянських праведників (адже я тільки що помилково міркував про Рай «тільки для християн»? Ось так-то давати волю сумнівам!).                  Ми піднеслися до сьомого неба — на Сатурн. Це обитель глядачів. Беатріче стала ще красивіша і яскравіша. Вона не посміхалася мені — інакше б взагалі спопелила мене і засліпила. Блаженні духи споглядальників мовчали, не співали — інакше б оглушили мене. Про це мені сказав священний світоч — богослов П’єтро Дам’ян.                  Дух Бенедикта, за іменем якого названо один з чернечих орденів, гнівно засудив сучасних самокорисливих ченців. Вислухавши його, ми кинулися до восьмого неба, до сузір’я Близнюків, під яким я народився, вперше побачив сонце і вдихнув повітря Тоскани. З його висоти я глянув вниз, і погляд мій, пройшовши крізь сім відвіданих нами райських сфер, впав на сміховинно маленьку земну кульку, цю жменьку праху з усіма її річками і гірськими кручами.              У восьмому небі палають тисячі вогнів — це торжествуючі духи великих праведників. Захоплений ними, зір мій посилився, і тепер навіть посмішка Беатріче не засліпить мене. Вона дивно посміхнулася мені і знову спонукала мене звернути погляди до променистих духів, що заспівали гімн цариці небес — святій діві Марії.                Беатріче попросила апостолів поговорити зі мною. Наскільки я проник у таїнства священних істин? Апостол Петро запитав мене про сутність віри. Моя відповідь: віра — довід на користь незримого; смертні не можуть своїми очима побачити те, що відкривається тут, в Раю, — але нехай увірують вони в чудо, не маючи наочних доказів його істинності. Петро залишився задоволений моєю відповіддю.                    Чи побачу я, автор священної поеми, батьківщину? Чи увінчаюся лаврами там, де мене хрестили? Апостол Яків поставив мені питання про сутність надії. Моя відповідь: надія — очікування майбутньої заслуженої і дарованої Богом слави. Зраділий Яків осяявся.            На черзі питання про кохання. Його мені поставив апостол Іоанн. Відповідаючи, я не забув сказати і про те, що любов звертає нас до Бога, до слова правди. Всі зраділи. Іспит (що таке Віра, Надія, Любов?) успішно завершився. Я побачив душу праотця нашого Адама, що недовго жив в Земному Раю, і був вигнаний звідти на землю; після смерті довго він тужив в Лімбе; потім перемістився сюди.        Чотири світла палають переді мною: три апостола і Адам. Раптом Петро почервонів і вигукнув: «Земний захоплений трон мій, трон мій, трон мій!» Петру ненависний його наступник — римський папа. А нам пора вже розлучатися з восьмим небом і підноситися в дев’яте, верховне і кристальне. З неземною радістю, сміючись, Беатріче метнула мене в сферу, що стрімко оберталася і піднеслася сама.                 Перше, що я побачив у сфері дев’ятого неба, — це сліпуча точка, символ божества. Навколо неї обертаються вогні — дев’ять концентричних ангельських кіл. Найближчі до божества і тому менші — серафими і херувими, найбільш віддалені і великі — архангели і просто ангели. На землі звикли думати, що велике більше малого, але тут, як видно, все навпаки.                    Ангели, розповіла мені Беатріче, ровесники світобудови. Їх стрімке обертання — джерело всього того руху, яке скоюється у Всесвіті. Ті, що поквапилися відпасти від її сонму були скинуті в Пекло, а що залишилися досі захоплено кружляють у Раю, і не потрібно їм мислити, хотіти, пам’ятати: вони цілком задоволені!                   Вознесіння в Емпірей — вищу область Всесвіту — останнє. Я знову втупився в ту, чия зростаюча в Раю краса піднімала мене від висот до височіням. Нас оточує чисте світло. Всюди іскри і квіти — це ангели і блаженні душі. Вони зливаються в якусь сяючу річку, а потім набувають форми величезної райської троянди.               Споглядаючи троянду і осягаючи загальний план Раю, я про щось хотів запитати Беатріче, але побачив не її, а ясноокого старця в білому.

Він вказав наверх. Дивлюсь — у недосяжній височині світиться вона, і я кликнув до неї: «О донна, що залишила слід в Аду, даруючи мені допомогу! У всьому, що бачу, усвідомлюю твоє благо. За тобою я йшов від рабства до свободи. Бережи мене і надалі, щоб дух мій гідним тебе звільнився від плоті! »Глянула на мене з посмішкою і повернулася до вічної святині. Все.

Старець в білому — святий Бернард. Відтепер він мій наставник. Ми продовжуємо з ним споглядати троянду Емпірея. У ній сяють і душі непорочних немовлят. Це зрозуміло, але чому і в Аду були подекуди душі немовлят — не можуть же вони бути хибними на відміну від цих? Богу видніше, які потенції — добрі чи погані — в якій дитячій душі закладені. Так пояснив Бернард і почав молитися.           Бернард молився діві Марії за мене — щоб мені помогла. Потім дав мені знак, щоб я подивився вгору. Придивившись, бачу верховне і найяскравіше світло. При цьому не осліп, але знайшов вищу істину. Споглядаю божество в його світлій триєдності. І тягне мене до нього Любов, що рухає і сонце і зірки.

ДАНТЕ. «Божественна комедія» (скорочено) 

Л.Н. Толстой. Роман «Анна Каренина» (Краткое содержание романа)

Автор: admin від 12-09-2018, 17:15

Часть первая

"Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастна по-своему. Всё смешалось в доме Облонских". Степан Облонский изменяет своей жене Долли с гувернанткой-француженкой. У них с Долли шестеро детей, Долли сильно подурнела от этого, и ему казалось, что его свободное поведение должно быть воспринято женой спокойно. Долли же заявляет, что намерена уехать с детьми к матери. Даже телеграмма с известием о приезде сестры Степана Аркадьевича Анны (по мужу Карениной) не способствует примирению супругов. Степан Аркадьевич или Стива работает начальником одного из присутственных мест в Москве, зарабатывает немного. На службе он неожиданно встречает старого знакомого Константина Левина. Им обоим около тридцати пяти лет, они знакомы с детства.

Левин приехал делать предложение Кити Щербацкой, младшей сестре Долли. Левин с детства влюблен в сам дом Щербацких, который для него наполнен поэзией и таинственностью. В Москве Левин останавливается у своего старшего брата по матери Сергея Ивановича Кознышева, делового человека. Они вспоминают о своем третьем брате Николае, который отошел от семьи, опустился, промотал состояние и стал пить. Левин советуется с Облонским, есть ли у него шансы получить согласие на брак с Кити, и Стива ободряет его. Левину трудно решиться, ему его чувство представляется особенным, а Кити — необыкновенной девушкой. Кити восемнадцать лет. Ее родители рады были бы видеть мужем Кити Левина, но за Кити принимается ухаживать молодой офицер граф Вронский, и симпатии матери сразу переходят на нового претендента на руку Кити. Стива сообщает об этом Левину. Тот отправляется объясниться с Кити, и она ему отказывает. Сам же Вронский не собирается вступать в брак. Он никогда не знал семейной жизни, отца не помнил, мать, блестящая светская женщина, мало занималась детьми. К Кити он питает нежные чувства, но не более того.

На другой день после объяснения Кити и Левина Облонский и Вронский встречаются на вокзале. Стива ожидает приезда сестры Анны, Вронский — матери. Обе женщины ехали вместе. Анна поражает Вронского с первого взгляда. "Блестящие, казавшиеся темными от густых ресниц, серые глаза дружелюбно, внимательно остановились на его лице, как будто она признавала его, и тотчас же перенеслись на подходившую толпу, как бы ища кого-то. В этом коротком взгляде Вронский успел заметить сдержанную оживленность, которая играла в её лице и порхала между блестящими глазами и чуть заметной улыбкой, изгибавшею её румяные губы. Как будто избыток чего-то так переполнял её существо, что мимо её воли выражался то в блеске взгляда, то в улыбке".

Пока Каренины и Вронские находятся на перроне, пьяный железнодорожный сторож падает под поезд. Анна предлагает помочь вдове, и Вронский дает двести рублей. Стива просит Анну помирить его с женой. Анне удается убедить Долли не покидать Стиву, тому способствует и то обстоятельство, что Долли некуда уехать (матери она не нужна, других покровителей или доходов у неё нет). Анна напоминает Долли, как любил её Стива, уверяет, что впредь брат уже не оступится. В гости к Облонским приезжает Кити. Она пленена Анной, её умением себя подать, легкостью движений, поэтическим отношением к жизни. Вечером заезжает Вронский, но, увидев Анну, отказывается зайти. Всем это кажется странным. На балу Кити видит Анну. Та в черном платье, подчеркивающем достоинства её фигуры. Вронский танцует с Кити вальс. Вскоре Кити замечает, что Вронский уделяет повышенное внимание Анне, а та упивается своим успехом. Кити отказывает другим кавалерам, но Вронский танцует только с Анной.

В конце бала Анна как бы невзначай объявляет, что завтра уезжает домой в Петербург. В поезде она видит Вронского. Он признаётся, что отправился вслед за ней. На перроне в Петербурге Анна замечает мужа. Он подсознательно неприятен ей. Алексей Александрович намного старше жены, он занимает высокий пост в министерстве, предпочитает не распространяться о своих чувствах. Вся его жизнь максимально упорядочена, что идет вразрез с темпераментной натурой Анны. У них есть восьмилетний сын Сережа. Он радостно встречает мать, отца же немного боится и стесняется.

День Алексея Александровича Каренина расписан по минутам. Служба отнимает практически все его время, но, тем не менее, он считает своим долгом следить за новинками литературы, событиями в политике, изучает философские и богословские сочинения. Искусство чуждо его натуре, хотя он прекрасно образован и считает для себя возможным судить о поэзии, музыке и пр. Вронский, оказавшись в Москве, намерен вести светскую жизнь и посещать те дома, где почти наверняка сможет встретить Карениных.

Часть вторая

В конце зимы в доме Щербацких собирается врачебный-консилиум. У Кити подозревают начало туберкулёзного процесса, причина которого — нервный срыв. Все домашние знают, что проблема в том, что Вронский "ужасно обманул" надежды Кити, поэтому принимается решение о выезде на лечение

 

 

за границу, поскольку девушке настоятельно необходима смена обстановки. Анна и Вронский часто видятся в доме двоюродной сестры Вронского княгини Бетси Тверской. Уже многим в свете известно об их взаимной симпатии, а Бетси специально устраивает им свидания. Единственный, кто ничего предосудительного не находит в том, чтобы Анна встречалась с Вронским и проводила с ним много времени на виду у общества, — сам Каренин.

Анна неожиданно требует, чтобы Вронский отправился в Москву и попросил прощения у Кити. Друзья дома начинают намекать Алексею Александровичу, что его жена ведет себя не в соответствии с приличиями, это задевает Каренина, и он затевает разговор с Анной, который ни к чему не приводит, Анна все подряд отрицает и притворяется, что не понимает, что рассердило мужа. Наконец отношения Анны и Вронского переходят от платонического влечения к физической любви. Анне стыдно, ей кажется, что все кончено, и она снова и снова напоминает Вронскому, что у неё ничего нет, кроме него. Ей снятся сны о том, что у неё два мужа, и оба ласкают её.

Левин, удалившись в свое имение, много внимания уделяет ведению хозяйства, вникает в подробности удобрения почвы, состояния дел на скотном дворе, сева. Он заключает выгодные сделки с купцами и вообще показывает себя весьма рачительным хозяином. К нему приезжает Стива Облонский, который ничего не рассказывает ему о судьбе Кити. Друзья вместе охотятся, и Левин все же выведывает у Стивы подробности болезни Кити и планов Щербацких. Стива обвиняет Левина в отсутствии должной настойчивости и трусости перед соперником, жалеет, что Левин не боролся за руку Кити, а сразу же отступил.

В Петербурге же назревает скандал, поскольку есть много людей, желающих позлословить по поводу связи Анны и Вронского. Графиня Вронская также не одобряет поведение сына, поскольку пребывание в Петербурге (где он может постоянно видеться с Карениной) мешает его карьере. Вронскому же очень мешает Серёжа, сын Анны, который часто становится помехой их отношениям. Вронский настаивает на том, чтобы Анна оставила мужа и сына и стала жить с ним как жена. Анна же отговаривается тем, что муж никогда не даст ей развода, а на положение любовницы она не согласна. При этом Анна постоянно твердит, что не может жить во лжи, однако продолжает обманывать мужа. Впрочем, ей и самой нежелательно хранить свою тайну, и она хочет рассказать все мужу, чтобы между ними стало все ясно. Чувства же Алексея Александровича, для которого общественный скандал равносилен концу карьеры и который предпочитает жить условностями (т. е. ложью с точки зрения Анны), её совершенно не занимают.

На скачках из-за неверного движения Вронского лошадь под ним падает и ломает хребет. Анна во время скачек не сводит взгляда с него. Увидев Вронского на земле, Анна с головой выдает себя: мечется, громко ахает, не замечает, что муж предлагает ей уехать, наводит на Вронского бинокль, громко рыдает. Только узнав, что наездник невредим, она кое-как успокаивается. На пути домой она сообщает мужу о том, что состоит в любовной связи с Вронским, а Алексея Александровича боится и ненавидит. Каренин требует соблюдения внешних условностей, и немедленно уезжает.

Щербацкие путешествуют. На водах они знакомятся с мадам Шталь, русской дамой, передвигающейся на коляске, и Варенькой, девушкой, которая за ней ухаживает. Варенька всегда занята делом, всегда кому-то помогает, улаживает конфликты. Варенька — приемная дочь мадам Шталь. Она очень нравится Кити, и та близко сходится с этой деятельной и сострадательной особой. Кити рассказывает Вареньке об истории с Вронским, та утешает и успокаивает её, призывая более взвешенно относиться к перипетиям судьбы, уверяет, что случай Кити далеко не единственный, Кити пытается последовать примеру Вареньки и поухаживать за больным художником Петровым, но навлекает на себя подозрения жены Петрова. К тому же выясняется, что мадам Шталь не встаёт уже десять лет не потому, что опасно больна, а потому, что дурно сложена (короткие ноги). Кити выздоравливает, и Щербацкие едут в Москву.

Часть третья

Сергей Иванович Кознышев приезжает в деревню к Левину отдохнуть. Он обнаруживает, что брат запросто общается с крестьянами, разбирается в хозяйстве. Братья ведут длинные беседы о народе, о необходимости образования, причем выясняется, что кабинетный реформатор Кознышев сталкивается с упорным противодействием со стороны практика Левина. Во время покоса Левин работает наравне с мужиками; он словно отдыхает в тяжелом физическом труде, ему очень нравится работать на земле.

По соседству с имением Левина (Покровское) расположена деревня Облонских Ергушово, куда выезжает Долли с детьми, чтобы сократить расходы. Дом совершенно не обустроен, а сама Долли приходит в отчаяние от огромного количества хозяйственных проблем, свалившихся на неё. Её навещает Левин, делает необходимые распоряжения, что очень выручает Долли и позволяет быстро наладить быт и найти общий язык с прислугой.

Благодарная Долли сообщает ему, что пригласила к себе погостить на лето Кити. Ей хочется помирить сестру с Левиным, но он признается Долли, что делал предложение Кити, которое она отвергла. Долли максимально деликатно старается внушить ему, что не все ещё потеряно, и что ему не надо считать себя оскорблённым. Каренин пытается сам себя убедить, что преступление Анны не должно выбить его из равновесия, что ему надо продолжать жить как ни в чем не бывало, что случившееся — проблема жены, что не он первый и не он последний обманутый муж. Он решает не драться на дуэли, подчиняясь голосу разума, не затевать судебный процесс, который только навредит его безупречной репутации. Он не ревнует Анну, он обдумывает возможность раздельного проживания, но приходит к выводу, что этим только поспособствует "распущенности" жены, и решает, что оптимальный вариант — жить как прежде, только не уважая Анну.

Каренин уверен, что со временем роман кончится, и его отношения с женой восстановятся. Он направляет Анне вежливое письмо, в котором излагает выводы, к которым пришел, обещает прежнюю материальную поддержку, разъясняет необходимость сохранения семьи — в первую очередь, ради Серёжи. Анна же, получив письмо, ведёт себя достаточно импульсивно. Она решается, взяв Серёжу, уйти от мужа, приказывает укладывать вещи, но потом распаковывает их. Она понимает, что не сможет пренебречь светом и тем образом жизни, который привыкла вести, но и не готова к роли любовницы, горько плачет, задает сама себе вопросы, где слышится исключительно "я" и т. д.

Вронский намерен разобраться со своим положением. В первую очередь, он улаживает денежные дела и выясняет, что доходы его следует не увеличивать (на Анну, например), а урезать. Тут выясняется, что Анна беременна. Вронский стоит перед необходимостью выхода в отставку. Анна ждет от него решения, но уже готова по первому его слову бросить и мужа, и сына и уйти с Вронским. Она признаётся (без всякого повода) мужу, что не может ничего изменить, а тот заявляет, что игнорирует её, и вновь требует вести себя прилично. За Левина сватают дочь предводителя уезда Свияжского. Во время визита к Свияжскому Левин высказывает свои соображения относительно необходимости ведения хозяйства в России на русский, а не на иностранный манер, учитывать особенности характера русских крестьян и рабочих.

Он не уверен в полезности школ, потому что школы не поднимут экономику: "Школы не помогут, а поможет такое экономическое устройство, при котором народ будет богаче, будет больше досуга, — и тогда будут и школы". Он считает, что крестьян надо заинтересовывать в успехе хозяйства, больше платить им. Левин принимается рационально организовывать свое хозяйство. Реформы Левина встречают непонимание со стороны крестьян. Хозяйство отнимает так много сил и времени, что Левин даже не обращает внимания на приезд Кити в Ергушово.

Часть четвёртая

Каренины продолжают жить в одном доме, Анна по-прежнему видится с Вронским. С ней все чаще случаются приступы ревности, а Вронский начинает охладевать к ней. Анна бесится оттого, что муж остаётся совершенно спокоен внешне, ей хочется, чтобы он убил её, но прекратил бы её "мучения". Анна постоянно повторяет и Каренину, и Вронскому, что скоро умрет (от родов). Однажды Каренин сталкивается с Вронским на крыльце своего дома, заставляет жену объясниться с ним, объявляет, что переезжает в Москву и забирает Серёжу, Каренин направляется к адвокату, чтобы узнать, возможен ли развод, но поняв, что для процесса необходимо обнародовать любовные письма его жены, решает не начинать тяжбу. Он уезжает в Москву.

В гостях у Облонских Кити вновь встречается с Левиным. Там же присутствует и Каренин. На попытки Долли поговорить с ним о примирении с Анной он холодно отвечает, что не видит такой возможности. "Простить я не могу, и не хочу, и считаю несправедливым. Я для этой женщины сделал всё, и она затоптала всё в грязь, которая ей свойственна". Кити проводит с Левиным весь вечер. Они понимают друг друга с полуслова, объясняются в любви (пишут мелком первые буквы слов объяснения). Фактически Кити даёт согласие выйти за Левина и приглашает его сделать предложение её родителям. Те одобряют выбор дочери. Начинается подготовка к свадьбе.

Каренин получает от Анны телеграмму, в которой та пишет о близкой кончине и умоляет его приехать. Зная характер Анны, Алексей Александрович решает, что это — уловка, но всё же пускается в путь. В доме он застаёт плачущего Вронского и растерянную прислугу, Анна родила девочку, но сама находится при смерти (родильная горячка). Она бредит, но приходя в сознание зовёт мужа, называет его святым, просит прощения. Каренин объясняется с Вронским, говорит, что все простил Анне. Вронский удаляется, едет домой и решает застрелиться, но только ранит себя. Затем он решает отбыть в Ташкент, но просит позволения предварительно увидеться с Анной. Анна остается жить.

Пока все в доме вращается вокруг неё, Алексей Александрович успевает и наладить медицинский уход за ней, и обустроить новорожденную (найти кормилицу и пр.). Анна выздоравливает, но впадает в апатию, а муж ничего не предпринимает, чтобы изменить условия её жизни (и не увозит, и не даёт развода). Облонский предпринимает разговор с Карениным, вновь заговаривает о разводе. Каренин вне себя оттого, что его в очередной раз втаптывают в грязь — после всех его великодушных поступков. Он соглашается дать развод. Вронский не едет в Ташкент, а вместе с Анной и маленькой Аней уезжает в Италию. Алексей Александрович остается с Серёжей один.

Часть пятая

В доме Щербацких полным ходом идут приготовления к свадьбе. Левину очень нравятся "счастливые хлопоты", он даже постится и исповедуется, чего не делал много лет. Священнику он признаётся, что сомневается в существовании Бога; а тот призывает его ради будущих детей все же уверовать. Священник относится к Левину по-доброму, не требует от него клятв, и Левин с чистой душой ждёт дня венчания, радуясь, что ему не придется лгать. Обряд венчания описывается очень торжественно. Левину все представляется необыкновенно величественным, он благодарен священнику, нашедшему нужные слова, счастлив, что стоящая рядом Кити чувствует то же самое, что и он.

В тот же вечер молодые уезжают в деревню. Поначалу неопытные супруги никак не могут приноровиться друг к другу — мелкие ссоры и мелкая ревность отравляют их счастье. Через три месяца они возвращаются в Москву, и жизнь их налаживается. Они получают известие о том, что брат Левина, Николай, при смерти, с ним живет женщина (из уличных), которая по мере сил заботится о нём. Кити решает ехать вместе с мужем. Ей удаётся быстрее найти общий язык с Николаем, которого сразу располагает к ней её искренность и участливость, в то время как в обществе самого Константина Николай чувствует себя неуютно. Николай капризен, он умирает долго и мучительно. Самочувствие Кити тоже портится. Доктор определяет беременность.

Вронский с Анной путешествуют по Европе. Анна уговаривает себя быть виноватой по отношению к мужу, но, несмотря на все старания, не чувствует и тени вины. Ей хочется видеть Серёжу, и они с Вронским возвращаются в Петербург. Там их ждет настороженное отношение света, который не желает принять их обратно. Анна решает во что бы то ни стало увидеться с сыном в день его рождения. Алексей Александрович "не мог никак примирить свое недавнее прощение, свое умиление, свою любовь к больной жене и чужому ребенку с тем, что теперь было, то есть с тем, что, как бы в награду за все это, он теперь очутился один, опозоренный, осмеянный, никому не нужный и всеми презираемый".

Он изо всех сил стремится забыться, уйти с головой в работу, казаться невозмутимым, но приходит в отчаяние от сознания своего полнейшего одиночества. Все женщины ему противны, друзей у него нет, все родственники умерли. Его начинает часто посещать графиня Лидия Ивановна, которая старается поддержать его и ободрить, берёт на себя обязанности обустройства быта Каренина. Она внушает Каренину мысль о необходимости пол-ной изоляции Сережи от Анны и объявляет мальчику, что его мать умерла. Однако вскоре Лидия Ивановна получает от Анны письмо, где та просит оказать содействие в устройстве свидания с сыном. Графиня пишет ответ в оскорбительном для Анны тоне, отказывает ей. Вдобавок ко всему, Алексея Александровича перестают продвигать по службе, хотя он по-прежнему активен и деловит.

Каренин пытается наладить контакт с Серёжей, занимается лично его образованием, но не может найти к мальчику подход. Серёжа все больше замыкается в себе, скучает по матери, сознавая, что должен любить отца, не может заставить себя быть тому благодарным. В день рождения Серёжи Анна обманным путем проникает в дом мужа. Сережа очень рад ей, он признаётся, что никогда не верил в её смерть. Входит Каренин, и Анна бежит прочь, так и не отдав Серёже купленные для него игрушки. Анне скучно взаперти, и она, вопреки советам Вронского (который подозревает, что это до добра не доведёт), отправляется в театр. Одна из дам, Картасова, оскорбляет Анну, заявляя, что позорно сидеть рядом с Карениной. Хотя большинство присутствующих сходятся на том, что это злобная и недостойная выходка, скандал обеспечен. Вернувшись домой, Анна во всём обвиняет Вронского.

Часть шестая

Долли гостит в Покровском у Кити. Приезжает и Варенька, она заботится о Кити. Брат Левина Сергей Иванович оказывает Вареньке знаки внимания. Все ожидают предложения Кознышева, он сам долго готовится, но так и не решается сделать его. Приезжает Стива с приятелем Весловским, который принимается ухаживать за Кити. Оба они вызывают активное раздражение в Левине, и он выставляет Весловского из своего дома. Долли отправляется навестить Анну в имение Воздвиженское, где та живёт с Вронским и дочкой Аней.

Анна по-прежнему хороша собой, она много внимания уделяет своему гардеробу, ездит верхом. К своей дочери Анна довольно равнодушна, не знает множества тех мелких, утомительных и прелестных подробностей воспитания маленького ребенка, которыми всю жизнь жила Долли. Вронский устраивает современную больницу, страстно увлекается хозяйством. Анна вникает в его дела, по мере способностей помогает ему, принимается писать книгу для детей. Мало кто навещает их, поэтому оба они очень благодарны Долли за её поступок. Среди прочего Анна радостно сообщает Долли, что больше не сможет иметь детей. Она не хочет плохо выглядеть и быть беременной, т.е. больной. Она мечтает только о страстной любви Вронского, понимая, что он не заинтересован в её недомоганиях и может бросить её. О разводе Анна уже и не думает, на дочь обращает мало внимания, но хочет вернуть Серёжу, которого, наряду с Вронским, любит.

Она изучает по книгам и журналам вопросы архитектуры, агрономии, конезаводства, добиваясь значительных успехов, так что сам Вронский подчас обращается к ней за советом. Тот же всё чаще чувствует, что Анна опутывает его "невидимыми сетями", в нем всё сильнее пробуждается жажда независимости. Он выезжает на губернские выборы. Анна решается сделать над собой усилие и не докучать Вронскому бурными сценами ревности и обильными слезами. Однако её хватает ненадолго. Она пишет Вронскому противоречивое письмо о болезни Ани, где то требует приехать немедленно, то приписывает, что сама приедет к нему, В отсутствие Вронского она начинает принимать морфин. Вронский возвращается и сразу открывает обман. Ему неприятны сцены, его тяготят бесконечные выяснения отношений, он и сам уже не хочет развода Анны с Карениным.

Часть седьмая

Левины переезжают в Москву. Константин наносит визиты, ходит в театр и везде чувствует себя одинаково не в своей тарелке. В числе прочих он посещает и Анну с Вронским. Анна старается произвести впечатление на Левина, тот любуется ею. Кити обвиняет его в том, что он влюблён в Анну (как когда-то Вронский). Левин обещает впредь избегать общества Карениной.

У Кити начинаются роды. Левин перепуган насмерть, ему безумно жаль мучающуюся жену, он уже не хочет ребенка и молится только о том, чтобы Кити осталась жива. Все заканчивается благополучно. У Левиных родился сын Дмитрий. Дела Стивы Облонского находятся в плачевном состоянии. Он пытается через Каренина хлопотать о повышении оклада, но тот считает его пустым работником, хотя соглашается "замолвить словечко". Алексей Александрович Каренин вместе с графиней Лидией Ивановной посещает заседания некоего "мистического" общества.

Анна все больше мучается от беспричинной ревности, от изоляции, от охлаждения Вронского. Она ведет себя все более импульсивно и эгоистично, чем ещё сильнее отталкивает любимого от себя. Она то просит прощения, то изображает оскорбленную гордость, то вновь грозится умереть, то осыпает Вронского страстными ласками. Вронского коробит от разговоров о любви, которой уже почти нет, ему неприятны известия о согласии Каренина на развод. Анна мечтает наказать Вронского за его холодность (пусть даже в ущерб себе), ей просто необходимы бурные изъявления чувств, чего давно уже не наблюдается в ее избраннике. Душевное равновесие утеряно ею окончательно, она противоречит сама себе, не знает, чего хочет, не может оставаться дома одна, мечется, плачет, пишет Вронскому бессмысленные записки. Анна едет к Долли, надеясь получить от той участие и утешение, но застает у Облонских Кити. Как бы невзначай Анна замечает, что Левин был у неё и очень ей понравился. Не застав дома ответа от Вронского, Анна полностью погружается в болезненные и бессвязные мысли о погибшей любви. Вспомнив, как в день знакомства с Вронским у них на глазах поезд раздавил человека, Анна едет на вокзал и бросается на рельсы.

Часть восьмая

Каренин забирает маленькую Аню. Счастливая Кити растит Митю, которого Левин также очень любит. Левины отдают Долли часть их имения для поправки материального положения семьи Облонских. Вронский уезжает в Сербию. Левин, много размышлявший о Боге, приходит к мысли о том, что "несомненное проявление божества — это законы добра... в признании которых я ... соединен с другими людьми в одно общество верующих, которое называют церковью... жизнь моя теперь... не только не бессмысленна, как была прежде, но имеет несомненный смысл добра, который я властен вложить в неё!".

Уривки із підручника «Зарубіжна література» Гомер. «Одіссея». Аназіз поеми

Автор: admin від 12-09-2018, 17:13

Разом з Одіссеєм ми вирушаємо в захопливу подорож сторінками Гомерового епосу, де на вас чекають цікаві відкриття!

«ОДІССЕЯ». Думка про батьківщину. Сюжет «Одіссеї» тісно пов’язаний із подіями «Іліади» і є продовженням міфів про Троянську війну. Волею богів Одіссей  опиняється далеко від своєї батьківщини — острова Ітака, де він був царем. Його  дружина Пенелопа й син Телемах сумують за ним, а в домі, що залишився без господаря,  порядкують чужі люди, які прагнуть заволодіти майном Одіссея, його дружиною й здобути владу над усім островом. Прагнучи врятувати матір і рідну домівку, Телемах вирушає в подорож на пошуки батька.

Одіссей з’являється лише в пісні п’ятій твору. Він уже вісім років перебуває на острові  німфи Каліпсо, відірваний від родини та своєї землі. Герой шукає шляхи повернення на  батьківщину. Однак Каліпсо не збирається відпускати його, але втручання богів допомагає Одіссеєві звільнитися. Розбурханим морем він пливе до омріяної Ітаки, проте буря вщент розбиває пліт. Герой досягає невідомого берега вплав і, знесилений, засинає. Він  потрапляє на острів Схерія, у країну феаків. Їхній правитель Алкіной гостинно прийняв Одіссея, а той розповів йому про свої пригоди. Феаки допомогли героєві дістатися до рідної землі.

  Багато доріг і чимало поневірянь доведеться йому пройти, поки він знову побачить  Ітаку. Боги, природні стихії, ворожі сили й спокуси постійно випробовують Одіссея, але його душа невпинно лине до рідного дому. І, урешті-решт, герой досягає бажаної мети.

Однак йому ще доведеться навести лад у власному домі — перехитрити й повбивати зухвалих юнаків, які хазяйнували там, уважаючи Одіссея давно загиблим і примушуючи його дружину Пенелопу вийти заміж за одного з них. Разом із відданими йому слугами та сином Телемахом Одіссей розправляється зі знахабнілими «женихами» й зустрічається з  Пенелопою. У фіналі Одіссеєві вдається відновити зв’язок із родиною та своєю батьківщиною.

     У поемі Гомера «Одіссея» утверджується висока ідея любові до рідного краю та свого роду.

 

Міф і реальність у творі. На відміну від «Іліади», де багато уваги приділено опису воєнних подій, в «Одіссеї» основну увагу зосереджено на показі тривалого й складного шляху Одіссея додому. Довкола подорожі героя розгортається розмаїтий та цікавий світ, де тісно поєднано міфологічне й реальне. Захопливі пригоди Одіссея поєднуються з реалістичними описами побуту, людськими стосунками й психологією героїв.

   Стиль «Одіссеї» називають пластичним, бо у творі є багато деталей предметного світу. У поемі зображені не тільки фантастичні пригоди та чарівні події, а й прості речі, зроблені  ремісниками. Так, Пенелопа дістає з комори ключ, «вигнутий тонко із міді», «дуже гарний  із держальцем зручним слонової кістки». Вона переступає дубовий поріг, що колись його  тесля «гладко увесь обтесав». Телемах Одіссеїв лук «до дверей прислонив, обтесаних гарно». Описуючи різні речі й події повсякденного життя, Гомер не забуває, що земний світ є  відображенням світу Космосу та богів.

Водночас Гомер оспівує світ почуттів та емоцій героїв. Туга за батьківщиною, сум за коханою, тривога за рідних, радість перемоги, відчай від поразки, хвилювання за товаришів — увесь спектр людських переживань є в «Одіссеї». Здається,  що Гомер разом зі своїм героєм відкривав не тільки незвідані  землі, а й глибини людської душі. Це свідчить про велику майстерність легендарного автора.

 

Образ Одіссея. Мандри Одіссея наповнені небезпечними  подіями, які були характерні для традиційного міфологічного  сюжету. Герой постійно перебуває на межі життя і смерті, він стикається не тільки з міфологічними істотами, а й із підлістю, несправедливістю та ворожістю людей. Однак Одіссей багато разів демонструє свою фізичну силу, витривалість, кмітливість і винахідливість. Він хитрий та дотепний, діє не спонтанно, а помірковано й розважливо. Не випадково саме Одіссей  придумав спорудити дерев’яного коня, завдяки якому греки перемогли троянців. Гомер наділяє Одіссея постійними епітетами: хитромудрий, богорівний, богосвітлий та ін.

Боги випробовують Одіссея також жіночою красою й жіночими чарами (сирени, Кірка, Навсікая, Каліпсо). І тут він теж виходить переможцем, бо постійно думає про свою батьківщину, товаришів, дружину Пенелопу.   Образ Одіссея став «вічним» образом у художній літературі, який надихає багато поколінь митців. А поруч із ним — «вічний» образ Пенелопи, утілення відданого кохання й подружньої вірності.

ГОМЕР (VIII— VII ст. до н. е.)

Автор: admin від 11-09-2018, 13:53

Гомер — найвидатніший і найлегендарніший співець античності і, мабуть, найвідоміший поет світу. Для численних поколінь знайомство з античною культурою і світовою літературою незмінно починається з гомерівських поем "Іліада" та "Одіссея". Герої цих поем — Ахіллес, Агамемнон, Одіссей, Гектор, Паріс, Пріам, Єлена Прекрасна, Пенелопа, Андромаха, Гекуба — давно стали хрестоматійними, міцно увійшли в ужиток західної та слов'янської культур.

Для еллінів (греків) їх творець був предметом гордощів, уособленням мудрості й художньої досконалості, майже богом. Слово "поет" у них асоціювалось зі словом "Гомер", а поеми "Іліада" і "Одіссея" вважались священними. Відомо, що в першій половині VI століття до н.е. афінський законотворець Солон звелів виконувати поеми Гомера на державних святах Панафіней, а в другій половині цього ж століття за розпорядженням тирана Пісістрата спеціальна комісія із чотирьох чоловік зробила перший запис гомерівських поем. Відтоді освіта в античності починалася з поем Гомера й ними ж закінчувалась. Видатний грецький філософ Платон так оцінив значення Гомера для Греції: "... Цьому поету Греція зобов'язана своїм духовним розвитком".

У той же час, попри таку популярність Гомера, про нього майже не існує достовірних відомостей. Немає єдиної думки ні про час його народження (різні грецькі письменники розміщали період його життя між XII і VI століттями), ні про місце народження, хоча більшість джерел називають Іонію. В античній літературі існує аж дев'ять біографій Гомера, які складаються з міфів та казкових оповідок. Загальна ж думка античності малювала його сліпим і старим співцем, натхненним музою, який мандрував Грецією, сам складав і виконував свої поеми, тобто був аедом. Йому приписували не тільки "Іліаду" й "Одіссею", а й багато інших поем.

Ще з античних часів традиційно вважається, що Гомер є одноосібним творцем "Іліади" і "Одіссеї", хоча існує "теорія малих пісень", "теорія зерна", згідно з якою Гомер був творцем тільки однієї невеличкої поеми, розвинутої іншими авторами в два твори, тощо. Дослідження художніх особливостей поем, здійснені у минулому столітті, схиляють вчених до думки про те, що і "Іліада", і "Одіссея" створені одним і тим самим автором, тобто людиною, яка відома під ім'ям легендарного Гомера.

Обидві поеми належать до жанру героїчного епосу, характерними рисами якого є масштабність зображуваних подій, у яких беруть участь відомі історичні, легендарні або міфологічні герої. З цієї точки зору, "Іліада" і "Одіссея" є неперевершеним зразком героїчного епосу.

Сюжети обох поем базуються на матеріалі одного з найвідоміших давньогрецьких циклів міфів — Троянського. В основі цього циклу лежать події загальногрецького масштабу, які поєднують родове прокляття, що тяжіє над нащадками відомого героя Тантала, з легендарно-історичною боротьбою грецького народу з багатою малоазійською державою Троєю (Іліоном).

Згідно з цими міфами, син верховного бога Зевса герой Тантал (героями звались діти, народжені від тимчасових шлюбів богів та богинь із земними жінками й чоловіками), допущений до бенкетів олімпійських богів, вирішив перевірити їхню прозорливість. Він запросив їх до себе і почастував м'ясом зарізаного ним власного сина Пелопа. Боги жорстоко покарали за це не тільки самого Тантала, кинувши його у потойбічний світ Аїд, де він, стоячи по підборіддя у воді з навислими над ним соковитими плодами, не може втамувати ні голод, ні спрагу; але наклали прокляття і на весь його рід. Ідея невідворотності покарання всіх членів роду, де був скоєний злочин проти божественних настанов Правди і Справедливості, була наріжним каменем олімпійської міфологічної свідомості. Це прокляття тяжіє і над одним із головних героїв "Іліади", аргоським царем Агамемноном, воєначальником всього грецького війська під Троєю, який змушений був принести в жертву свою доньку Іфігенію, щоб відбувся цей похід, і який був задуманий вдома власною дружиною Клітемнестрою після переможного повернення із-під Трої.

Другий мотив Троянського циклу міфів — похід греків до Трої і її десятирічна облога з метою визволення найвродливішої жінки Греції Єлени (доньки Зевса від цариці Леди), яка стала дружиною спартанського царя Менелая — брата Агамемнона. Коли ж Зевс вирішив покарати людей і героїв за їх безчестя, він віднайшов хитромудрий план розпочати війну між греками й троянцями. Зібравши великий бенкет з приводу шлюбу між морською богинею Фетідою і царем Пелєєм, батьком майбутнього героя Ахілла, Зевс не запросив на нього лише одну богиню — богиню чвар Еріду. Розсерджена Еріда кинула на стіл бенкетуючим золоте яблуко з надписом "Найкрасивішій", за яке почалася суперечка між олімпійськими богинями: жінкою Зевса Герою та його доньками Афіною — богинею мудрості та Афродітою — богинею кохання. Вирішити цей спір Зевс доручив троянському царевичу Парісу, який віддав яблуко Афродіті, котра закохала Єлену в Паріса, який прибув в гості до Менелая. Паріс викрав дружину Менелая і повіз її до Трої. За закликом Менелая і його брата Агамемнона ображені греки вирішили силою повернути Єлену. Так почалась десятирічна війна з Троєю, в якій взяли участь майже всі грецькі царі та герої: Ахіллес, Агамемнон, Менелай, Одіссей, Аякс, Діомед, Нестор, Філоктет та інші. Така міфологічна мотивація троянської війни. Насправді ж причиною її виникнення було торгівельно-економічне суперництво між Грецією, для якої життєво необхідними були малоазійські та причорноморські землі, а на шляху до колонізації стояла багата й могутня Троя.

У своїх поемах Гомер дотримується міфологічної версії виникнення війни. Про це свідчить не тільки наявність у них міфологічних героїв і самої Єлени серед троянців, але й богів, котрі беруть активну участь у змальованих подіях на боці греків (ахейців) або на боці троянців в залежності від ставлення до рішення Паріса щодо золотого яблука. Так, ображені цим рішенням Гера та Афіна незмінно перебувають на стороні греків, а Афродіта зі своїм коханцем Аресом, Аполлон, Посейдон, Артеміда допомагають троянцям.

Майстерність Гомера полягає у відборі епізодів та їх побудові у захоплюючі сюжети, що розгортаються в епічні картини воєнних дій, і соціального життя давньої Греції таким чином, що поеми стають неперевершеними поетичними енциклопедіями того часу. Грандіозна поема "Іліада", яка налічує 15693 віршованих рядки, розповідає лише про 51 день десятого року облоги Трої незадовго до її падіння.

Отже, головною рушійною силою сюжету "Іліади" є гнів Ахілла. Поема завершується, коли вичерпується гнів героя.  У той же час цей гнів органічно вводить в структуру оповіді численні батальні сцени, сцени життя олімпійських богів, описи кораблів (пісня II), озброєння (щит Ахілла — пісня XVIII), генеалогічні довідки і таке інше. На цьому тлі виразно вимальовуються постаті численних героїв і головних олімпійських богів, які в поемі надзвичайно олюднені, з'являються поряд з героями, вступають з ними в переговори, допомагають їм порадами, б'ються поряд з ними і навіть між собою (пісні V, XX, XXI).

Для більш виразного змалювання героїв Гомер використовує не тільки урочисто-монументальний стиль оповіді, (віршований розмір — гекзаметр-шестимірник, тобто шестистопний дактиль), але й такі прийоми, як постійні епітети (Ахілл богосвітлий, прудконогий; Феб дальносяжний; Зевс темнохмарий, громовладний; Афіна ясноока; Гектор шоломосяйний); повтори цілих віршів або їх частин; неспішні, урочисті промови.

Гомерівському епосу притаманні також такі риси, як об'єктивність і докладність опису всіх речей, які опиняються в полі зору поета; традиційність світоглядних і моральних засад; величність і врівноважена спокійність; героїзм зображуваних подій і поведінки персонажів, які позбавлені суто егоїстичних рис і дріб'язковості.

Найбільшою мірою рисами епічних героїв (величність, надмірна фізична й моральна сила, патріотизм, мужність) у Гомера наділені Ахілл, Гектор і Одіссей — герой другої поеми.

Твір «Мандри Одіссея» (за поемою Гомера)

Автор: admin від 11-09-2018, 13:52

Ім'я легендарного Одіссея відомо, мабуть, кожному в світі як символ довготривалого повернення на Батьківщину через багато пригод.   Мандри Одіссея описані в поемі "Одіссея", яка написана не послідовно, а з використанням ретроспективної композиції.

Повернення Одіссея на рідну Ітаку тривало довгих десять років. Розповідь про перші три роки мандрів міститься в спогадах, про які він оповідає під час бенкету в царя. Так ми дізнаємося про епізод з однооким циклопом Поліфемом, який хотів з'їсти Одіссея та його друзів, але опоєний героєм, втратив пильність, і око йому викололи. Так врятувалися мандрівники того разу.

В X пісні Одіссей потрапляє до чарівниці Кірки, яка направляє його до підземного світу, аби почути пророцтво про своє майбутнє. Переконливе зображення підземного світу свідчить про уявлення греків, про їхню ментальність.

Після низки страшних пригод Одіссей потрапляє на острів до німфи Калісто, яка утримує його протягом семи років, аж поки Боги не вирішили нарешті повернути Одіссея на Ітаку. Нелегкі й страшні були мандри героя, тому що на шляху він не тільки долав перешкоди, перемагаючи себе, але й губив друзів.  Найгірше почувався Одіссей тоді, коли гинули його друзі, разом з якими він прагнув досягти берегів Ітаки. Почуття гіркоти від втрати посилювалося ще й почуттям провини за те, що не зміг уберегти друзів. Із відчаєм звертається він до Богів, благаючи про справедливість.

Та чи завжди його чують? В "Одіссеї" ясно сказано, що ніщо не відбувається без волі Богів. Отож богиня Афіна й допомагає Одіссею, коли він повернувся на Ітаку, побороти численних царків, що претендували на руку його дружини Пенелопи та його царство.

Двадцять довгих років чекала на нього вірна дружина, поки він був десять років на війні, а потім, із волі Богів, мандрував світом, ризикуючи життям, втрачаючи друзів. І нагородою йому став дім, сповнений щастя. 

Якоюсь мірою мандри Одіссея були не тільки фізичними, але й філософськими:  його мандри — то шлях пізнання, шлях до гармонії і щастя в родині.

Такими були уроки поеми "Одіссея", що розповіла всьому світові про мандри цього героя.

Назад Вперед
Наверх